Розділ 17 Вибір

— Ми від них утечемо, — сказав Ранд. — Гюріне, ти не загубиш слід під час галопу?

— Ні, лорде Ранде.

— Тоді вперед. Ми...

— Це нічого не дасть, — промовила Селін. Її біла кобила одна з усіх коней не танцювала нервово при звуках хрипкого рохкання ґролмів. — Вони не відступають, ніколи. Варто ґролму занюхати здобич, і він ітиме за запахом вдень і вночі, доки не наздожене її. Вам доведеться вбити їх усіх або знайти спосіб забратися деінде. Ранде, Портальний камінь може перенести нас.

— Ні! Ми зможемо їх убити. Я зможу. Я вже вбив одну таку тварюку. А тут лише п’ять. Якщо я тільки зможу знайти... — Він роззирнувся навколо, шукаючи поглядом потрібне місце, і знайшов таке. — Усі за мною!

Ударивши Гнідана підборами, він послав того вчвал, упевнений, що решта поскачуть за ним, і незабаром почув стукіт копит їхніх коней.

Місцем, яке він обрав, виявився невисокий округлий пагорб, де не було жодного дерева. Ніщо не могло наблизитися до нього непоміченим. Він зіскочив із сідла і приготував лук. Лоял та Гюрін теж спішилися, оґір із величезною палицею в руках, а нюхач — з коротким мечем. Ні з бойової палиці, ні з цього меча не могло бути жодної користі, якщо ґролми наблизяться впритул. Я не підпущу їх упритул.

— Нема потреби ризикувати, — мовила Селін. Вона майже не дивилася в бік ґролмів, натомість перегнулася в сідлі й зверталася до Ранда. — Ми заввиграшки дістанемося Портального каменя, випередивши їх.

— Я їх зупиню. — Ранд поспіхом перерахував стріли, що лишалися в сагайдаку. Вісімнадцять, кожна завдовжки як його рука до ліктя, десять з них із наконечниками, що нагадували долото і призначалися пробивати панцири траллоків. Вони підійдуть для ґролмів так само, як для траллоків. Чотири таких стріли він увіткнув у землю перед собою, п’яту наклав на тятиву. — Лояле, Гюріне, ви тут нічого не зробите. Сідайте на коней і будьте готові супроводити Селін до Каменя, якщо якась із потвор прорветься сюди.

Він питав себе, чи зможе вбити одну з потвор мечем, якщо до цього дійде. Ти божевільний! Навіть удатися до Сили не так погано, як мати з ними справу.

Лоял щось сказав. Але Ранд його не чув; він уже шукав порожнечу, і не лише заради прицільного пострілу, а й для того, аби вибавитися від думок. Ти знаєш, що там на тебе чекає. Але мені не обов’язково її торкатися.

Мерехтіння було там, було сяйво, непомітне для зору. Здавалося, воно пливло до нього, але йому було достатньо порожнечі. Думки проносилися зовнішньою оболонкою безодні, і зурочене сяйво робило їх видимими. Саїдін. Сила. Божевілля. Смерть. Зайві, сторонні думки. Він став єдиним з луком, зі стрілою, з потворами, що з’явилися на вершечку сусіднього пагорба.

Ґролми наближалися, випереджаючи один одного довгими стрибками: п’ять гігантських примар, триоких, із роззявленими ороговілими пащами. Вони голосно ухкали, проте звуки відбивалися від оболонки безодні, і Ранд їх майже не чув.

Не усвідомлював він і того, як підіймав лук, як натягував тятиву уздовж щоки, аж до вуха. Злився в одне ціле з поторочами, з середнім оком першої з них. Стріла пішла в ціль. Перший ґролм упав мертвий: той, що біг за ним, заплигнув на нього, дзьобом вириваючи шматки м’яса. Він гарчав на інших, і ті оминули його, розбігшись віялом, але й надалі рухаючись уперед. За мить, наче ваблений загальним поривом, трапезувальник облишив свою трапезу та зі закривавленим дзьобом заплигав за рештою.

Ранд діяв чітко, механічно: накласти стрілу, відпустити тятиву.

П’ята стріла злетіла з лука, і він опустив його, все ще перебуваючи глибоко у порожнечі, а четвертий ґролм упав, наче велика маріонетка, коли хтось перетяв мотузочки. Остання стріла ще летіла, проте він був упевнений, що ще одного пострілу не знадобиться. Остання потвора брьохнула на землю, так наче у неї враз розтанули всі кістки, а з її середнього ока стирчала опірена стріла. Всі — із середнього ока.

— Чудово, лорде Ранде, — сказав Гюрін. — Я... я ще ніколи не бачив, щоби хтось так стріляв.

Порожнеча не відпускала Ранда. Сяйво кликало його, і він... потягнувся до нього. Воно охопило його, сповнило його.

— Лорде Ранде? — Гюрін торкнувся його рукава, Ранд здригнувся, і порожнеча заповнилася тим, що було навколо нього. — З вами все гаразд, мілорде?

Ранд потер лоба — шкіра була суха; а почувався він так, наче лоб йому взявся потом.

— Все... все гаразд, Гюріне.

— З кожним разом це робити легше й легше, так я чула, — зауважила Селін. — Що більше часу ви знаходитеся в Єднанні, то легше.

Ранд поглянув на неї.

— Ну, мені воно більше не знадобиться, принаймні деякий час. — Що сталося? Я хотів... Він із жахом усвідомив, що й досі хоче. Хоче повернутися до порожнечі, хоче відчути знову, як його сповнює це сяйво. Здавалося, що тоді він був живий по-справжньому, попри хворобливість того сяйва, а те, що зараз — це лише підробка. Ні, гірше. Він майже живий, знаючи, що таке бути живим по-справжньому. І всього тільки й треба дотягтися до саїдін. — Ніколи більше, — пробурмотів він. Кинув погляд на мертвого ґролма, на п’ять потворних туш, розкиданих по землі. Тепер вони нікому не загрожують. — Тепер ми можемо вирушати...

Хрипке рохкання, надто знайоме, пролунало десь позаду мертвих ґролмів, десь за сусіднім пагорбом, а йому почали вторити інші. Ще глухе рохкання, ще і ще, зі сходу, із заходу.

Ранд схопився за лук.

— Скільки стріл у вас залишилося? — з притиском запитала Селін. — Ви можете вбити двадцять ґролмів? Тридцять? Сто? Ми мусимо вирушати до Портального каменя.

— Вона має рацію, Ранде, — повільно промовив Лоял. — Тепер ти не маєш вибору.

Гюрін занепокоєно дивився на Ранда. Знову зарохкав якийсь ґролм, а з десяток інших відповіли йому зусібіч, і це рохкання злилось у суцільний рев.

— До Каменя, — знехотя погодився Ранд, роздратовано вскакуючи в сідло і закидаючи лук за спину. — Ведіть нас до Каменя, Селін.

Кивнувши, вона розвернула кобилу і, вдаривши її в боки, пустила риссю. Ранд та решта поскакали за нею: Лоял та Гюрін охоче, а він — вагаючись. Ґролми рохкали у них за спинами, тепер здавалося, що їх сотні. Схоже, вони охоплювали загін півколом, залишаючи вершникам один шлях — уперед.

Селін вела їх крізь пагорби швидко й упевнено. Горбиста місцевість поступово переходила в передгір’я, схили ставали все крутішими, і коням доводилося видиратися вгору блідими, як і все навкруги, осипищами, між нещільним, зів’ялим із вигляду чагарником, що чіплявся за кам’янистий ґрунт. Підйом ставав дедалі важчим, схили — стрімкішими.

Нам не вдасться відірватися, подумав Ранд, коли Гнідан уп’яте послизнувся і з’їхав нижче, викресавши копитами фонтан кам’яних уламків. Лоял викинув свою бойову палицю: вона не годилася проти ґролмів і лише заважала йому рухатися. Оґір спішився; однією рукою він притримувався за скельне каміння, іншою тягнув за собою свого велетенського коня. Його волохатий, з щітками над копитами кінь ішов важко, але без Лояла на спині йому стало трохи легше. Ґролми хрипко вирохкували у них за спинами, тепер уже ближче.

А тоді Селін натягнула повіддя і вказала на западину в граніті, що відкрилася нижче. Все було, яку першій улоговині: сім широких різноколірних сходин, дно, вимощене блідим каменем, і висока кам’яна колона посередині.

Вона спішилася й повела свою кобилу до западини, а тоді — сходами, що спускалися до колони, яка височіла над нею. Жінка повернулася і глянула на Ранда та його супутників. Ґролми рохкали та гавкотіли, все голосніше, десятки ґролмів. Уже близько.

— Вони ось-ось будуть тут, — промовила вона. — Ви повинні задіяти Камінь, Ранде. Або знайти спосіб знищити всіх ґролмів.

Важко зітхнувши, Ранд зліз із сідла і повів Гнідана до западини. Лоял та Гюрін поспішили за ним. Ранд із тривогою дивився на змережану символами колону. На Портальний камінь. Вона мусить бути здатною направляти, навіть якщо вона цього не знає, інакше камінь не переніс би її сюди. Сила не шкодить жінкам.

— Якщо ви потрапили сюди завдяки йому, — почав він, але вона не дала йому договорити.

— Я знаю, що це таке, — твердо промовила вона, — але я не знаю, як ним користуватися. Ви повинні зробити те, що повинно бути зроблене. — Селін обвела пальцем один із символів, трохи більший за інші: трикутник усередині кола, що стоїть на одній із своїх вершин. — Це знак нашого справжнього світу. Гадаю, він вам допоможе, якщо ви уявлятимете його під час того, як... — Вона розвела руками, наче не впевнена, що саме він має зробити.

— Е-е-е... мілорде? — боязливо мовив Гюрін. — Часу у нас небагато. — Він озирнувся через плече на гребінь западини. Гавкіт лунав голосніше. — Ці потвори будуть тут за лічені хвилини.

Лоял кивнув.

Набравши повні груди повітря, Ранд поклав долоню на символ, котрий показала йому Селін. Поглянув на неї, наче запитуючи, чи правильно він зробив, але вона лише спостерігала за ним, і на її блідому обличчі не було навіть натяку на хвилювання. Вона впевнена, що ти можеш її врятувати. Ти маєш це зробити. Її аромат лоскотав його ніздрі.

— Е-е-е... мілорде?

Ранд зглитнув клубок у горлі й викликав порожнечу. Та з’явилась легко, без зусиль розгорнулася навколо нього. Порожнеча. Нічого, крім сяйва, і воно миготіло так, що його почало нудити. Нічого не було в порожнечі, лише саїдін. Та навіть потяги блювати геть подаленіли. Він став єдиним із Портальним каменем. Колона під його долонею була гладенькою і наче трохи маслянистою, але символ, трикутник у колі, відчутно потеплів під клеймом, випаленим на його долоні. Мушу доправити їх у безпечне місце. Мушу доправити їх додому. Світло, здавалося, полинуло до нього, оточило його, і він... прийняв... його.

Він сповнився світлом. Він сповнився теплом. Він бачив Камінь, бачив усіх, як вони стоять і дивляться на нього — Лоял та Гюрін із тривогою, Селін — не виказуючи жодного сумніву, що він здатний її врятувати, — але їх однаково що не було. Все затопило світло. Тепло й світло, вони розтікалися його тілом, наче вода, що всотується в сухий пісок, вони заповнювали його. Символ палав у нього під долонею. Він намагався поглинути все це, все тепло, весь світ. Все. Символ...

Зненацька, наче на змиг ока, погасло сонце, світ блимнув. І ще раз. Символ обпікав йому долоню, наче жар; він упивався світлом. Світ блимнув. Блимнув. Його занудило, занудило від цього світла; воно було наче вода для людини, що вмирає від спраги. Блим. Він припав до світла. Відчував, що ось-ось виблює, але він хотів випити все це світло. Блим. Трикутник у колі пропікав йому руку, він відчував, як долоня обвуглюється. Блим. Йому було потрібно все це світло! Він закричав, завив від болю, від бажання.

Блим... блим... блимблимблим...

Хтось учепився в нього і потягнув; Ранд лише краєм свідомості відчув це. Похитуючись, він ступив крок назад. Порожнеча вислизала, а з нею світло і хворобливість, що мучили його. Світло. Жаль брав його, коли він дивився йому вслід. Світло, та це ж безум бажати цього. Але я був такий сповнений ним! Я був такий... Приголомшений, він уп’явся очима в Селін. Це вона тримала його за плечі і з цікавістю заглядала в очі. Він підніс долоню до обличчя. Тавро з чаплею було на місці, а більше нічого. Трикутник у колі не пропалив йому долоню.

— Неймовірно, — повільно промовила Селін. — Вона поглянула на Лояла та Гюріна. Оґір мав приголомшений вигляд, його очі зробилися такими великими, наче тарілки; нюхач присів навпочіпки, опираючись рукою на землю, наче не був упевнений, що не впаде. — Ми всі тут, і наші коні теж. А ви навіть не знаєте, що зробили. Неймовірно.

— Ми?.. — хрипко вичавив із себе Ранд, він мусив зупинитися, аби передихнути.

— Подивіться навколо, — сказала Селін. — Ви перенесли нас додому. — Вона вибухнула сміхом. — Ви перенесли нас усіх додому.

Тільки зараз Ранд почав усвідомлювати, що він бачить навколо. Вони стояли в улоговині, жодних сходів не було, хоч подекуди виднілися підозріло рівні кам’яні брили червоного чи блакитного кольору. Сама колона лежала на схилі, напівзасипана кам’яним осипом. Символи на ній годі було розібрати; вітер та дощі добряче попрацювали з ними. І все мало реальний вигляд. Кольори були насичені, граніт — темно-сірий, кущі — зелені та жовті. Після світу, з якого вони повернулися, все здавалося аж занадто яскравим.

— Вдома, — видихнув Ранд, а незабаром він уже теж сміявся. — Ми вдома.

Лоялів сміх радше скидався на ревіння бика. Гюрін стрибав гопки.

— Ви це зробили, — мовила Селін, нахиляючись ближче, аж поки її обличчя не заступило Ранду весь світ. — Я знала, що ви зможете.

Сміх завмер Рандові на губах.

— Я... Ну, так, мабуть, зробив. — Він поглянув на повалений Портальний камінь і спромігся на ще один кволий смішок. — Хоч я й хотів би знати, що саме я зробив.

Очі у неї були темні і глибокі, як ніч, і м’які, наче оксамит. Її губи... Якщо я її поцілую... Він кліпнув очима й поспіхом позадкував, відкашлюючись.

— Селін, будь ласка, не кажіть нікому про все це. Про Портальний камінь і про мене. Я цього не розумію, і ніхто не зрозуміє. Ви знаєте, що люди погано ставляться до того, чого не розуміють.

Обличчя у неї було позбавлене будь-якого виразу. Раптом йому страшенно захотілося, щоби Мет і Перрин були поруч. Перрин знав, як розмовляти з дівчатами, а Мет умів брехати з чесним обличчям. Йому ж і те, і те вдавалося погано.

Раптом Селін усміхнулася і напівжартома присіла в реверансі:

— Я збережу вашу таємницю, мілорде Ранде аль’Торе.

Поглянувши на неї, Ранд знову відкашлявся. Може, вона гнівається на мене? Якби я спробував поцілувати її, точно би розгнівалася. Я так гадаю. Краще б вона не дивилася на нього так, як зараз, бо йому здавалося, ніби вона читає, що у нього на думці.

— Гюріне, чи можливо таке, що Друзі Морока скористалися цим Каменем до нас?

Нюхач сумно похитав головою:

— Вони повертали на захід звідси, лорде Ранде. Якщо тільки ці штуки, ці Портальні камені, не зустрічаються частіше, ніж ми поки що бачили, то вони повинні би досі перебувати в тому, іншому, світі. Але навіть години не мине, як я це перевірю. Краї ж ті самі, що й там. Я можу тут знайти те місце, де я зійшов зі сліду в тому світі, якщо ви розумієте, про що я, і сказати, чи вони там пройшли.

Ранд подивився на небо. Сонце, напрочуд яскраве, а не бліде, стояло низько над західним виднокраєм, простеляючи довгі тіні через усю улоговину. За годину геть споночіє.

— Пошукаєш вранці, — сказав він. — Та боюся, ми їх загубили. — Нам не можна загубити кинджал! Не можна! — Селін, якщо так сталося, то ми вранці проведемо вас до вашого дому. Це в самому місті Кайрен чи...

— Може, Ріг Валіра ще й досі для вас не втрачений, — повільно промовила Селін. — Я вже казала вам, що трохи знаю про такі світи.

— «Верцадла Колеса», — сказав Лоял.

Селін подивилася на нього й кивнула:

— Так. Саме так. Ці світи насправді є чимось на кшталт верцадл, тобто дзеркал, а надто ті, де нема людей. Деякі з них віддзеркалюють лише значні події у світі справжньому, а деякі несуть у собі тінь цих віддзеркалень, тих подій, які ще навіть не відбулися. Проходження Рога Валіра — без сумніву, значна подія. Відбитки того, що тільки має статися, слабкіші за відбитки того, що відбувається чи вже відбулося; ось чому Гюрін казав, що слід, яким він ішов, був слабкий.

Гюрін недовірливо закліпав очима:

— Тобто ви хочете сказати, міледі, я винюхував те, де ці Друзі Морока ще тільки повинні пройти? Допоможи мені Світло, це мені не подобається. Тут і без того не в радість винюхувати насилля, що вже трапилося, не кажучи вже про те, щоби нюшити те, яке має ще статися. Навряд чи знайдеться багато місць, де в той чи інший час не було чи не відбувається якесь насильство. Я би тоді точно втратив розум. З мене досить того місця, яке ми щойно залишили, де я вже й так майже з глузду з’їхав. Там я весь час відчував і вбивства, і кривди, і найжахливіші злочини, які лише можна собі уявити. Я відчував зло навіть на нас. Навіть на вас, міледі, прошу уклінно вибачити, що я так кажу. Таке це місце, ось у чому річ. Викривляє все тобі в голові, на подобу того, як викривляє те, що у тебе перед очима. — Його пересмикнуло. — Я радий, що ми звідти вибралися. Але все ще не можу позбутися його запахів. Ними всі ніздрі мої забиті.

Ранд неуважно потер клеймо на долоні:

— А що ти думаєш про це, Лояле? Чи могли ми справді випередити Фейна та його Друзів Морока?

Оґір спохмурнів і знизав плечима:

— Не знаю, Ранде. Я про це нічого не знаю. Гадаю, ми повернулися до нашого світу. Гадаю, ми знаходимося на Кинджалі Родичевбивці. А більше... — Він знову знизав плечима.

— Ми повинні провести вас додому, Селін, — промовив Ранд. — Ваші рідні хвилюватимуться за вас.

— Через кілька днів стане ясно, права я чи ні, — нетерпляче сказала вона. — Гюрін може знайти місце, де він згубив слід, так він каже. Ми можемо простежити за цим місцем. Ріг Валіра має ось-ось там з’явитися. Ріг Валіра, Ранде! Подумайте про це. Людина, яка засурмить у Ріг, житиме в легендах вічно.

— Я не хочу мати нічого спільного з легендами, — відрізав він. Але якщо Друзі Морока проходитимуть повз... А якщо Інґтар їх загубив? Тоді Ріг Валіра залишиться у Друзів Морока назавжди, а Мет помре. — Добре, ми зачекаємо кілька днів. В найгіршому випадку ми просто зустрінемося з Інґтаром та всіма іншими. Не думаю, що вони могли зупинитися чи повернути назад тільки тому, що ми... Їх залишили.

— Це мудре рішення, Ранде, — зауважила Селін, — і добре обдумане. — Вона торкнулася його руки й посміхнулася, і він знову спіймав себе на тому, що хотів би її поцілувати.

— Гм-м-м... Нам треба би бути якнайближче до того місця, яким вони проходитимуть. Якщо вони тут проходитимуть. Гюріне, чи можеш ти, доки не споночіло, знайти нам постій на ніч? Але такий, звідки ми зможемо спостерігати за місцем, де ти втратив слід? — Він глянув на Портальний камінь, подумав було про ночівлю біля нього, тоді згадав про ту ночівлю, коли порожнеча підкралася до нього вві сні, про світло всередині порожнечі. — Десь подалі звідси.

— Покладіться на мене, лорде Ранде. — Нюхач виліз на коня. — Присягаюся, я більше ніколи не вкладуся спати, не роздивившись наперед, що за каменюки поблизу.

Полишаючи улоговину верхи на Гнідані, Ранд помітив, що очі його більше стежать за Селін, ніж за Гюріном. Вона здавалася такою незворушною, стриманою, і поводилася наче справжня королева, хоча, мабуть, і була не старшою за нього, але коли вона посміхалася йому, ось так, як оце щойно... Еґвейн ніколи не сказала б, що я вчинив мудро. Еґвейн назвала би мене повстяною головою. Він роздратовано вдарив Гнідана підборами в боки.